Мій еталон поезії

Мене іноді відвідують музи і я пишу вірші. Ще роки 2 тому їх було багато, зараз — 2-3 у півроку. Та це мене не переймає, адже я всіма руками за якість. Так от, у мене є «еталон». Ідеальний за емоційним фоном, насиченістю, сюжетною лінією. Якщо коли-небудь я напишу вірш, що подобатиметься мені так само — це й буде вершина, можна заспокоїтися.

Ми помрем не в Парижі
Наталка Білоцерківець

Забуваються лінії, запахи, барви і звуки,
Слабне зір, гасне слух і минається радість проста.
За своєю душею простягнеш обличчя і руки,
Але високо і недосяжно вона відліта.

Залишається тільки вокзал на останнім пероні,
Сіра піна розлуки клубочиться пухне і – от.
Вже вона роз’їдає мої беззахисні долоні
І огидним солодким теплом наповзає на рот,
Залишилась любов, але краще б її не було.

В провінційній постелі я плакала доки стомилась,
І бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна.
Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились,
Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна,
Затихала, стихала банальна вокзальна весна.

Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю,
В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми.
І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю,
Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми.
Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми.

Надто гірко ми плакали і ображали природу,
Надто сильно любили коханців соромлячи тим,
Надто вірші писали поетів зневаживши зроду.
Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим.

І на випадок, якщо ви ніколи не чули пісню на ці слова: